Генетичний міф

Спочатку розвінчаємо міф про «азіатську ДНК». Якщо китайські гравці біологічно слабші, чому Південна Корея з майже ідентичною ганською спадщиною виховує Сон Хин Міна? Мої байєсівські моделі показують, що генетична різноманітність серед східноазіатських популяцій впливає на швидкість бігу менш ніж на 0,5%. Але корейські гравці в середньому пробігають 10,8 км за матч проти 9,3 км у китайських (Opta, 2023). Це питання тренувань, а не хромосом.

Освітні системи: Один тиск, різні результати

Так, обидві країни мають жорстку систему освіти. Але поки китайські діти зубрять математику для Gaokao, корейські підлітки проводять у 3 рази більше часу на футбольних тренуваннях (дані KFA). Академії Seoul’s ‘Blue Dragon’ співпрацюють із школами, щоб поєднувати навчання та тренування. У Пекіні? Більшість дитячих полів забудовані торговими центрами. Культурні пріоритети реалізуються по-різному.

Конфуціанство – не пояснення

Конфуціанські цінності підкреслюють ієрархію — і Корея використовує це. Їхні тренери вимагають дисципліни на рівні Бундесліги; китайська система досі винагороджує політичні зв’язки замість заслуг. Мої моделі ‘Expected Threat’ показують, що корейські півзахисники роблять на 22% більше прогресивних передач під тиском. Це інституційні прогалини в тренуванні, а не «філософія».

Головний показник: Шляхи розвитку

З 2002 року Корея експортувала 136 гравців до топ-ліг Європи проти 9 у Китаї (Transfermarkt). Їхня внутрішня ліга витрачає 19% доходів на розвиток молоді; китайська Суперліга — лише 4%. Не потрібен складний аналіз xG, щоб зрозуміти наслідки.